Написаний в РФ «підручник з історії України» представили на Херсонщині

Книгу «Історія України» рекомендують на окупованій частині Херсонщини як посібник для навчальних закладів.

Нещодавно один з співавторів книги, одіозний російський пропагандист Олександр Малькевич, представив її на установчих зборах так званого «Херсонського регіонального відділення «Російського товариства «Знання». Малькевич віднедавна є очільником «відділення». А саме товариство не має нічого спільного з однойменною просвітницькою організацію, яка існувала за часів СРСР.

В Росії товариство «Знання» самоліквідувалося у 2016 році, а взамін утворилася «всеросійська громадсько-державна організація» з такою ж назвою. Організація працює в царині просування кремлівської імперської ідеології, фінансується з держбюджету РФ. Нещодавно анонсовано створення під патронатом організації «центрів військово-патріотичного виховання дітей і молоді».

«Історія України» – монографія колективу авторів на чолі з Максимом Григор’євим – директором «фонду дослідження проблем демократії», членом громадської палати Російської Федерації, кандидата політичних наук, професора російського державного гуманітарного університету.

Колектив авторів – дуже різношерстий, але неможна не звернути увагу на присутність там так званого «колишнього міністра закордонних справ ЛНР» Владислава Дейнего – людини, яка не має вищої освіти (закінчив три курси Алчевського гірничо-металургійного інституту) і навіть за словами людей з його оточення «не зробила в житті нічого серйозного, а лише вдавала з себе когось».

Керівник авторського колективу, Максим Григор’єв – людина з відверто україноненависницькою позицією, відповідно з якою він публікує дописи і передруки в своєму Телеграм-каналі.

Що кажуть окупанти

Книжка «Історія України», можна сказати, від першої до останньої сторінки просякнута імперськістю від першої до останньої сторінки, а також містить безліч тверджень, які можна охарактеризувати як маніпулятивні і як брехливі.

Ось – кілька цитат з передмови видання:

«Спільність українського та російського народів не підлягає сумніву, є науковим фактом. Колективна монографія «Історія України» базується саме на цьому об’єктивному науковому фундаменті».

«Території, у 1922–1954 p. p. увійшли до складу Української РСР, а згодом, 1991 р., — до складу української держави, мають різний етнічний склад та різну історію. Однак більшість цих територій протягом більш ніж тисячолітньої історії була південно-західною частиною російських земель, пов’язаною в культурному, мовному та релігійному відношенні з Росією».

Частина матеріалу в монографії викладена з позицій, які зберіглися з часів СРСР, але більшість тексту створена вже з позицій не радянської, а російської імперської історіографії, яка остаточно відмовляє Україні не те що в державності, а в будь-якій самобутності.

Одне з підтверджень цього – фрагмент з розділу книжки про XIX сторіччя. В цьому розділі автори «підручника» фактично погоджуються з російським міністром внутрішні справ (1861-1864) Петром Валуєвим, який видав сумнозвісний «Валуєвський циркуляр»:

«У розпал польського повстання 1863 р. царський уряд побачив у малоросійському національному русі загрозу. При цьому Петербург виходив із питань збереження під контролем внутрішньополітичної ситуації на Правобережжі, побоюючись польського впливу в регіоні. З ініціативи Київського цензурного комітету в 1863 р. був розісланий припис керуючого міністерством внутрішніх справ Росії П. А. Валуєва, «щоб дозволялися у пресі лише твори малоросійською мовою, що належать до витонченої літератури». Перепустка цензурою «книг тією мовою релігійного змісту, навчальних і взагалі призначених для первісного читання народу» припинялася аж до подальших розпоряджень.

Припис, хоч і це таємно лише у певної інстанції, було високо схвалено імператором Олександром II. «Жодної окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може», оголошувалося в документі. Є тільки малоросійська говірка, якою користуються простолюдини і яка не що інше, як російська мова, зіпсована поляками. Спроби створення «української мови», перекладу на неї Нового Завіту і т. д. розглядалися «прагненням, що породжуються метою відокремити українську мову, щоб тутешній народ обходився без уживання загальноросійської мови».

Розділ книжки, присвячений Другій світовій війні (автори переважно згадують про «велику вітчизняну війну» – штучно відокремлені радянською пропагандою події Другої світової), також являє собою суміш радянської і російської імперської історіографій. В цьому розділі можна побачити дуже прозорий натяк на начебто велику кількість колаборантів серед українців.

Зокрема, є таке:

«Крім дивізій СС «Галичина» та СС «Вайсрутенія» німецькою окупаційною адміністрацією з-поміж українських колабораціоністів було створено численні охоронні підрозділи, що боролися проти партизанів та підпільників, що здійснювали каральну та репресивну політику щодо населення України. В охоронних підрозділах («куренях») служили близько 250 тисяч українських колабораціоністів.

22 березня 1943 р. українські колабораціоністи взяли участь у знищенні мешканців білоруського села Хатинь. Населення села було спалено живцем і розстріляно у відповідь на вбивство партизанами кількох німецьких солдатів. Усього загинуло 149 мешканців села.

Населення Хатині було знищено 118-м батальйоном шуцманшафту, який складався переважно з поліцаїв-українців. Командував батальйоном колишній польський майор Костянтин Смовський, який до цього служив полковником в армії Української народної республіки, начальник штабу — колишній старший лейтенант Червоної армії Григорій Васюра, командир взводу – колишній лейтенант Червоної армії Василь Мелешко. Німецьким «шефом» 118-го допоміжного батальйону був майор поліції Еріх Кернер. Керував каральною операцією Григорій Васюра, уродженець міста Чигирина Черкаської області, який 28 червня 1941 р. добровільно здався в полон і перейшов на бік фашистів».

Окупація Росією українських територій у 2014-2022 роках подається в книзі як «захист населення» і «відновлення історичної справедливості». Глава 2 навіть має назву: «Додержавний період історії територій, що тимчасово входили до складу України у 1991–2014 p. p.».

Є в книзі і брехня про «американські біолабораторії», яку, до речі, ще у 2015 році розповсюджувала Тетяна Томіліна – окупаційна «ректорка Херсонського держуніверситету», яка українськими правоохоронними органами підозрюється в колабораціонізмі.

Ось що написано про це в «підручнику»:

«Ще однією серйозною загрозою для безпеки Росії є біологічні лабораторії США на території України. Тут було розгорнуто 30 військово-біологічних лабораторій, з них вісім у Києві, п’ять – в Одесі, три – у Львові, по дві – у Харкові та Херсоні. За даними Міноборони, з українських лабораторій за кордон вивозилися зразки тканини та сироватки крові людей, а також небезпечні патогени та їх переносники. За словами начальника військ радіаційного, хімічного та біологічного захисту Збройних сил [Росії] Ігоря Кирилова, американські біолабораторії в Україні залучені до повномасштабної військово-біологічної діяльності».

У лабораторіях України вивчали можливості поширення холери, черевного тифу та гепатиту через водні шляхи, заявив начальник військ радіаційного, хімічного та біологічного захисту ЗС Росії Ігор Кирилов. Він заявив таке:

«Під час робіт українськими фахівцями під контролем американських вчених систематично проводився відбір проб води у низці великих річок України, включаючи Дніпро, Дунай, Дністер, а також у Північно-Кримському каналі з метою встановлення наявності особливо небезпечних патогенів, включаючи збудників холери, черевного тифу. гепатитів А та Е, та зробити висновки про можливість їх поширення водним шляхом».

Таким чином, військові загрози, що походять від України і НАТО, носили комплексний характер і включали як мілітаризацію України, озброєння та підготовку її армії під керівництвом НАТО до війни з Росією, так і розробку зброї масового ураження».

Загалом Херсон і Херсонська область згадуються в «підручнику» 44 рази, переважно – як «російський» або проросійський регіон.

Чому це брехня

Якщо навести всі маніпуляції та всю брехню з цієї книжки і спростувати їх, то може вийти текст, співставний за обсягом з самою книжкою, які налічує 650 сторінок. Тому зупинимося лише на деяких випадках брехні і маніпуляцій.

Твердження російських політиків і пропагандистів про «спільність українського і російського народів» давно вже визнано маніпулятивним, спекулятивним та багато разів спростовано. Як і твердження про українські землі, які нібито «справді» є російськими. До речі, саме це твердження в Кремлі використали як одне з обґрунтувань російської агресії проти України.

Ми про це раніше писали і спростовували цей пропагандистський фейк.

Щодо «Валуєвського циркуляру», то головна мета цього документу – закріплення російської колонізації українських земель. І підставою для виходу циркуляру стало не стільки Польське повстання, скільки переклади на українську мову чотирьох Євангелій, надіслані відставним інспектором Ніжинського ліцею Пилипом Морачевським на розгляд Святійшого Синоду для отримання дозволу на друк.

Спочатку київський генерал-губернатор Микола Анненков, а потім і петербурзькі чиновники побачили в цьому загрозу колоніальному політичному становищу України, з якої вже тоді, у XIX сторіччі, відчайдушно намагалися зробити територію «руського миру».

Про ці факти автори книжки «Історія України» не зрадують.

Щодо висвітлення в книжці такого історичного періоду, як Друга світова війна, то автори, «сором’язливо замовчують», що загалом в лавах Вермахту воювало близько 1,5 мільйона радянських громадян.

А стосовно участі українців в підрозділах СС і Вермахту, то загальновідомо і підтверджено в багатьох історичних працях, що неблагонадійні з точки зору німецького командування українці практично не задіювалися під час каральних акцій.

Також в книзі згадуються «українські підрозділи в складі СС». Але вже давно доведено, що підрозділи «Нахтіґаль» та «Роланд» діяли у складі Вермахту, ніколи не входили до структури СС, а їхні вояки не мали есесівських звань. На початку німецько-радянської війни обидва батальйони виконували допоміжні функції, а восени 1941 були переформовані у 201-й охоронний батальйон поліції порядку. Дивізія «Галичина», створена у 1943 році, належала не до загальних СС, а до військ СС, і використовувалася передусім як бойова частина, але там її теж майже не задіювали через всю ту ж недовіру до українців.

Хоча в офіційній назві формування до квітня 1945 року була присутня абревіатура «СС», однак від самого початку дивізія була суто військовим формуванням. Тому вона входила до структури не загальних СС (Allgemeine SS), а до так званих військ СС (Waffen-SS). Таких дивізій існувало більше сорока, в основі половини з них був особовий склад із населення окупованих і союзних Німеччині держав (хорвати, латиші, естонці, угорці, французи тощо). Дивізія «Галичина» була призначена для бойових дій на фронті поруч з Вермахтом.

Українці вступили до лав дивізії, маючи різні мотиви. Частина розглядали перебування у «Галичині» як можливість здобути військовий досвід та зброю для того, аби у подальшому перейти до УПА, яка на той час не мала можливості вишколити та озброїти таку кількість людей. Інші сподівалися, що дивізія стане основою для формування українських військових частин для боротьби з СРСР, нехай навіть на боці німців. Були й такі, що вступали до лав дивізії, аби уникнути примусового вивезення на роботу до Німеччини чи не залишитися на території, на яку мали невдовзі прийти радянські війська. Певну частину вояків до «Галичини» мобілізували примусово.

Але ці «тонкощі» пропагандисти теж не вказували.

Щодо «провини українців» у масовому вбивстві мешканців білоруського села Хатинь, то і це – давно спростований пропагандистський фейк. Білоруське село Хатинь, де нацистами та колаборантами у 1942 році було вбито 149 мирних громадян, стало символом радянської пропаганди. Трагедію пропагандисти використовували проти українського підпілля, і як бачимо, використовують і досі. Справа в тому, що у каральній акції проти мирного населення брали участь бійці з батальйону СС «Дірлевангер» і 118-го поліцейського охоронного батальйону. В останньому служили українські та російські колаборанти, які ніякого відношення до УПА та українського підпілля не мали. Але їх вперто називали «бендерівцями», хоча жодного доказу участі ОУН або українських військових формувань у цьому злочині не існує.

Щодо «американських біолабораторій», то з цього приводу було спростування посольства США в Україні, де обвинувачення назвали такими, що містять «російську дезінформацію». ‎‎

Своєю чергою, СБУ заперечило присутність «іноземних біологічних лабораторій» в Україні, ‎заявивши що лабораторії фінансуються з держбюджету і підпорядковані Міністерству охорони ‎здоров’я.

До речі, російські «ЗМІ» підхопили спростування посольства США, виставивши це як визнання ‎базування американських «військових лабораторій» в Україні. Це – звичний почерк роспропаганди – невизнання ніяких офіційних джерел, крім російських.

Чому це важливо

Росія давно намагається довести, що немає ніяких української нації, української мови і української історії, усе це – «спотворення», «вигадки» і «маніпуляції» з метою позбавити певні території «російськості». Тоді, на думку прокремлівських пропагандистів, виглядатиме переконливіше балаканина про «повернення історичних територій», якою російська пропаганда намагається виправдати окупацію українських земель.

З особливою старанністю насаджують росіяни цю псевдо-історію на окупованих територіях, щоб переконати людей, особливо – дітей та молодь, що вони – «росіяни», які до окупації були «неправильними».

До речі, у окупантів є різні методи досягнення потрібного їм рівня «правильності» населення загарбаних територій. Тих, кого не вдасться переконати або залякати, вони погрожують вбивати. Цього не приховував, наприклад, Павло Губарєв – колишній «народний губернатор Донецької області», а зараз – бойовик незаконних збройних формувань, чоловік колишньої «заступниці» глави окупаційної адміністрації Херсонської області Катерини Губарєвої.

«Вб’ємо, скільки потрібно: мільйон, п’ять мільйонів, хоч усіх винищимо, поки ви не зрозумієте, що ви біснуваті і вам потрібно лікуватися», – погрожував він українцям.

Нав’язування створеної з брехні та маніпуляцій псевдо-історії – частина політики окупантів, спрямованої на викорінення національної ідентичності людей, які живуть на поневолених територіях.

В’ячеслав Гусаков

Цей матеріал було написано ГО “Херсонська обласна агенція громадської журналістики МІСТ” в рамках програми IWPR «Підтримка регіональних медіа України під час війни» за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ і справ Співдружності націй Великої Британії. Зміст матеріалу є винятковою відповідальністю ГО “Херсонська обласна агенція громадської журналістики МІСТ” i не відображає погляди Уряду Великої Британії чи Інституту висвітлення війни та миру.